В отличии от поэта Хлебникова, который обьявил себя председателем земного шара, я призываю почувствовать себя земным шаром.

Повсюди мій вічний дім, моє нескінченне тіло.

— Федір Тетянич


Ці роботи порятовано. Їхня порятованість має частковий і тимчасовий характер. Частина з них зберігається в Івано-Франківську на заході України. Їх вивезли туди за проханням родини художника після першої хвилі артилерійських обстрілів Києва. Інша частина до останнього тижня зберігалася у київській квартирі. У центр української столиці знову прилітають російські ракети.

За можливості ми б хотіли зробити з цих робіт інформативну та видовищну виставку. Можливо, одного дня це станеться. На цю мить це скоріше відкритий архів врятованого, що досі не набув чіткої структури.

Але роботи Федора (Феодосія) Тетянича загрожені не лише через ракетні обстріли. Десятиліттями ці об’єкти та структури, які можна досить умовно поділити на “колажі”, “асамбляжі”, “скульптури”, “інсталяції”, “костюми”, “плани-схеми”, “картини” та декілька інших різновидів, фізично розпадалися на частини.  Вони були зроблені зі знайдених матеріалів згідно з екологічно-орієнтованим методом художника, скріплені не “навічно”, і не отримали достатньої академічної та публічної уваги, аби хтось, хто міг би, витратився на їх професійне збереження та відновлення — і тому поступово перетворювалися на сміття, поверталися на звалище, з якого Тетяничем колись було взято їхні елементи.

Інформації про Федора Тетянича, який помер у 2007 році, вже вкрай мало, а та, що є — безсистемна і частково міфологізована. Ця міфологізація почалася ще за життя художника, зокрема і його власними зусиллями. Фізичний розпад робіт і непевний характер знання про них стають елементами досить ефективної машини забування. Тетянич тримав у таємниці сенс слова “Фрипулья” (в іншій версії — “Фріпулья”), яке було і його псевдонімом і назвою світоглядної системи, що поєднувала елементи космізму, екологічного мислення, трансгуманізму (ще без вжитку цього терміну), розмивання меж власного “я” у мережі багаторівневих зв’язків між людськими та нелюдськими, органічними та техногенними елементами. “Повсюди мій вічний дім, моє нескінченне тіло”, написав Тетянич у своїй поемі-маніфесті. Постулати з цієї поеми, скульптури зі сміття, проєкти “біотехносфер” (індивідуальних модулів для існування людського тіла у майбутньому), вуличні акції та перформанси, інші ознаки присутності Тетянича постають локальними явищами, за якими можливо побачити наявність прихованої системи, але її масштаб та цілісність залишаються у зоні здогаду.

Федір Тетянич народився у 1942 на Київщині. У 1961-66 роках вчився у Київському художньому інституті. Здобув фах художника-монументаліста. Виконував державні замовлення на оформлення публічних просторів (інститутських фойє, заводських прохідних, фасадів навчальних закладів, зупинок громадського транспорту) в УРСР та РСФСР. У сімдесятих почав розробляти доктрину “Фрипульї-нескінченності”, відкритої системи, в якій одяг може стати продовженням тіла людини, будинки – продовженням одягу, а космічні кораблі — продовженням будинків, що знаходяться у постійній розбудові-трансформації. Земля й усе, що росте на ній, у цій системі є продовженням того ґрунту, яким вкрите полотно художника, а планети – органами його власного тіла. Пізніше, у 1980-90-ті елементами цієї системи стали біотехносфери, повторна переробка усіх можливих використаних матеріалів, реорганізація індустріального виробництва як публічного видовища (ідея “заводу-театру”), костюмована вулична активність, яка мала характер водночас гри, проповіді, та наочної демонстрації дієвості постулатів “Фрипульї”. Наприкінці 80-х експериментальні роботи художника почали експонуватися публічно. У 90-х та 2000-х він часто з’являвся як перформер під час виступів незалежних альтернативних музичних гуртів, ставши культовою фігурою для нового покоління художньої та музичної сцени. Але можливість заробляти монументальними замовленнями щезла разом з СРСР, нові механізми приватного художнього ринку та інституційної підтримки не досягли життя Тетянича і не втягнули його у свою орбіту. Художник виживав, продаючи на базарі картоплю, яку вирощував на власній сільській ділянці. Але свою практику художнього перетворення повсякденного життя не припиняв до кінця.

Далі — часткове забування і часткова міфологізація, майже відсутня музеєфікація, спорадичні спроби зробити видимими бодай якісь аспекти гігантської авторської системи  Тетянича (найбільшою була виставка «Федір Тетянич. Канон Фрипулья»

​в PinchukArtCentre у 2017), поступове руйнування великої кількості творів. Ще згодом – початок війни у 2014 році, та її активізація у 2022-му, які парадоксальним чином пролили світло на багато явищ української культури, які ми ризикуємо втратити назавжди. Але система Федора Тетянича – про неможливість повної втрати, про самозбереження людини та людських витворів через встановлення більш рівноправних та неієрархічних стосунків із нелюдським світом. Однак, ключі до цієї системи досі мають форму аркушів пожовклого паперу, колажів з радянських журналів, полотен з ушкодженим шаром фарби, асамбляжів, які поступово розпадаються – цілого світу крихких матеріальних об’єктів, чия тендітність та вразливість у полум’ї війни оголюється аж надмірно.